Після тривалого мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення Україна нарешті зробила перший крок у напрямі формування ринкових відносин у цій сфері. Крок не зовсім упевнений, радше вимушений, і далеко не ідеальний. Але на тлі того, що пропонувалося ще кілька місяців тому, його можна вважати цілком прийнятним. Особливо з огляду на можливі альтернативи: дефолт, або запровадження «дикого» ринку земель (без будь-яких обмежень чи запобіжників).
Проте навіть такий, доволі поміркований варіант відміни мораторію, викликав у наших співвітчизників шквал негативних емоцій і навіть відверто істеричних реакцій. У соціальних мережах та засобах масової інформації розбурхуються панічні настрої, квінтесенцією яких є таке знайоме з радянських часів: «захистимо нашу землю від захланних капіталістів».
У представників різних політичних сил і соціальних груп ця ідеологема трансформується у конкретні страхи, які відповідають їх індивідуальному баченню світу. Так, одні переконують нас усіх у тому, що вже завтра українську землю скуплять олігархи в особі агрохолдингів (байдуже, що до 2024 року цей ринок для них закритий, – є підставні особи, та й почекати 3 роки для них не проблема). Другі стверджують, що земля дістанеться спекулянтам, які викуплять її в бідних селян «за безцінь», а згодом, за значно вищими цінами, перепродадуть агрохолдингам та іноземним компаніям. Треті наполягають на тому, що власників паїв просто «затероризують» рейдери, які відберуть у них землю, а потім перерозподілять її між «своїми», внаслідок чого вона опиниться в руках кількох «найбагатших родин» за аналогом ваучерної приватизації 90-х.
Звичайно ж, кожен з описаних ризиків існує. І навіть можна з доволі високою ймовірністю стверджувати, що більшість із них, у тій чи іншій формі, знайдуть свій вияв у межах окремих регіонів і громад. Але сумнівним видається тотальний масштаб їх поширення, яким нас залякують панікери. По-перше, описані загрози не можуть реалізуватися всі і зразу. Адже скуповування землі спекулянтами унеможливлює її захоплення рейдерами, а кожен із цих двох сценаріїв, своєю чергою, робить примарною загрозу скуповування земель агрохолдингами через підставних осіб. По-друге, описані «апокаліптичні пророцтва» ігнорують той факт, що переважна частина сільськогосподарських земель, які стануть доступними для купівлі у наступному році, перебувають у довгостроковій оренді, тому навряд чи будуть залучені в ринковий обіг. До того ж, «клаптикове» розташування вільних (не орендованих) земель і трирічний «обмежувальний» термін на їх купівлю для юридичних осіб, а також дозволений розмір землеволодіння (до ста гектарів на особу), швидше за все зроблять це ринок у найближчі два роки доволі кволим і суто локальним (тобто землі купуватимуться і продаватимуть переважно в межах окремих громад і районів, а покупцями і продавцями стануть як правило односельці). Причому об’єктивно низька ціна дасть змогу тим фермерам, які прагнуть розвиватися «за європейським зразком», акумулювати цілком прийнятні (принаймні для старту) земельні масиви.
Проте найголовніше, на чому хочеться акцентувати увагу, так це ментальне ставлення «панікерів» до українських селян, які є власниками паїв. Якщо відкинути зайві сентименти і висловитися максимально відверто, то доведеться визнати, що власників паїв їх «захисники» вважають відвертими дурнями, якщо не розумово відсталими особами. Тобто, навіть не допускається, що ті не продаватимуть своїх паїв «за безцінь», не кажучи про їх можливість виступати покупцями і створювати власні фермерські господарства.
Не набагато кращим є ставлення «захисників землі» до нинішніх фермерів, яких вони чомусь вважають фінансово неспроможними невдахами, котрі перебиваються «з хліба на воду» (не змогли закумулювати бодай якихось коштів, аби дозволити собі купити хоч трохи землі «за безцінь»).
Так само зневажливо оцінюються «захисниками» і підприємницькі таланти українських фермерів і селян загалом. Адже за логікою, навіть ті з них, хто сьогодні «бідує» в умовах безземелля, але має бодай якість задатки підприємця чи фермера, цілком могли би «стати на ноги» за рік-два, взявши гроші у кредит під заставу землі (купивши її «за безцінь»), а потім на ній втілити у життя свою «фермерську мрію» (у гіршому разі – перепродавши її за кілька років «за значно вищими цінами»).
Врешті-решт, напрошується ще одне риторичне запитання. А для чого взагалі так самовіддано захищати право власності на землю для тих, у кого немає ані достатнього хисту, ані належних розумових здібностей для її ефективного використання?
Відповідь на це запитання лежить на поверхні. На жаль, українськими «захисниками землі» рухає не стільки раціональний розрахунок чи здорова економічна логіка, скільки стереотипність «тоталітарного мислення» пост-совєцької людини. Центром її економічного світогляду є міфічна держава, головне завдання якої: захист інтересів безправних «робітників і селян» (упосліджених класів) від хижацьких зазіхань експлуататорів («захланних капіталістів»). І байдуже, що держава вже багато років не просто виявляється неспроможною захистити «беззахисних», але й сама регулярно стає джерелом виникнення їхніх проблем. Стереотипність тоталітарного мислення має безсвідоме начало. Тому й шукає «пост-совєцька» людина постійного захисту в держави від олігархів, породжених і виплеканих тією ж державою.
Описаний феномен яскраво підтверджується нинішньою ситуацією з обмеженням прав і свобод громадян в умовах карантину. Люди постійно нарікають на неадекватність управлінських дій органів державної влади: і під час евакуації наших співвітчизників з-за кордону, і щодо налагодження обсервації потенційно хворих осіб, і з приводу забезпеченості населення та медичних установ лікарськими й захисними засобами, і щодо неадекватності (несвоєчасності) та недостатньої ефективності обмежувальних заходів, і з приводу багатьох інших проблем, включаючи поступове наростання кризових явищ в економіці. Водночас, переважна більшість українців толерує посилення обмежувальних заходів і збільшення впливу держави на своє повсякденне життя, аж до запровадження надзвичайного стану та комендантської години.
Такий-ось тоталітарний інфантилізм.
А тепер щодо ціни землі. Цінність будь-якого активу визначається грошовим потоком, який генерує цей актив, скоригований на цінність грошей у часі. Тобто чим більший врожай більш цінних культур більш довгий період часу можна збирати, тим дорожчою буде ділянка, на якій вирощують ці культури.
Але є одне “але”: виробник отримує не всю ціну, яку платить покупець, що можна легко помітити у різниці між закупівельною ціною та ціною на ринках чи у магазинах. І тут питання не лише у транспортних витратах, але у цілій низці інших витрат взаємодії – витрат пошуку сторонами одна одну, витрат перевірки якості, витрат координації та логістики (транспортні витрати, оренда приміщення магазину, плата за місце на ринку тощо), витрат захисту прав власності та витрат взаємодії з державою (податки, штрафи та хабарі) і, саме головне, витрат часу на це все. Тобто чим більші ці витрати, тим менше виручки залишається у фермера і, як наслідок, менше коштує земельна ділянка, на якій вирощено врожай.
Більше того, кожен підприємець інвестує сьогодні, а ефект отримує “завтра”. Тому важливо, щоб ця сьогоднішня цінність завтрашнього грошового потоку (тобто грошовий потік, скоригований на цінність грошей у часі) перевищувала сьогоднішні витрати, адже “краще синиця в руках, ніж журавель в небі”. А що визначає цю цінність грошей у часі, яка знаходить своє вираження у кредитних ставках? Загалом є три групи чинників, які впливають на рівень кредитних ставок:
- Рівень капіталізації економіки загалом, адже бідна людина погодиться інвестувати винятково під високі відсотки, бо їй для цього доводиться суттєво обмежувати себе у споживанні. Натомість багата людина погодиться інвестувати, навіть під невеликі відсотки, адже їй не доводиться обмежувати себе у споживанні.
- Інфляційна премія. Зрозуміло, що кредитор погодиться інвестувати у бізнес позичальника винятково за умови компенсації можливих втрат через інфляцію. Причому інфляційна премія зазвичай є вищою від фактичної інфляції, адже при її визначенні доводиться приймати рішення щодо майбутнього.
- Премія за ризик. І ось тут саме головне: якщо у кредитора є підстави вважати, що позичальник може бути неплатоспроможним, то він ці ризики намагатиметься компенсувати підвищеними відсотками. І для цього підстав є достатньо, адже наші ЗМІ просто рясніють повідомленнями про рейдерство. А зараз до цього ще додалися заборони торгівлі через карантин.
Ці ризики дуже зменшують бажання сільськогосподарських працівників здійснювати довгострокове інвестування (садити сади, покращувати якість ґрунту). На додаток, якщо фермер не є власником землі, то це створює для нього додаткові ризики, наприклад, припинення орендних відносин чи підвищення орендної плати.
Натомість прихильники мораторію на продаж землі не хочуть зважати на раціональні аргументи, які підтверджують негативний вплив мораторію на економічний розвиток територій, серед яких такі:
- Працюючи на орендованій землі, сільськогосподарські виробники не мають мотивації здійснювати капіталовкладення в підтримку якості земельних ресурсів і не дбають про родючість ґрунтів. Вони віддають перевагу таким однорічним рослинам, як соняшник і ріпак, які сильно виснажують ґрунт. Це виробництво з низькою доданою вартістю. Вкладати кошти в садівництво і вирощування ягідників орендарі не хочуть, адже це ризиковано, земля ж орендована. Ця ситуація подібна до оренди житла. Орендовану квартиру орендарі не поспішають ремонтувати.
- Мораторій має деструктивний вплив на надходження до місцевих бюджетів сільських громад. Земельний податок і податок на доходи фізичних осіб-селян від оренди паїв часто складають основну частину доходів місцевого бюджету. Оскільки мораторій суттєво занижує ціну на землю, то й доходи від цих податків нижчі, ніж могли б бути за ринкової ціни. Для сільських територій це виливається в уже багаторічні втрачені можливості. Недоотримані кошти можна було б скерувати на розвиток інфраструктури, що, своєю чергою, теж підвищило б інвестиційну привабливість та вартість земельних ресурсів.
Прикро, що багато завзятих прихильників гасла “не продамо рідну землю” не мають жодного стосунку до сільськогосподарських відносин (вони не є власниками землі, не займаються сільським господарством і не планують цього робити, не проживають в сільській місцевості). Однак вони дуже хочуть, щоб їхня думка була врахована щодо того, як власники сільськогосподарської землі мають розпоряджатися своїм майном. Цікаво, чи сподобалась би цим людям ідея, коли б селяни наполягали на тому, щоб заборонити міщанам купувати і продавати квартири, будинки і земельні ділянки в місті?
Тоталітарний інфантилізм в купі з патерналістськими очікуваннями багатьох громадян ось уже купу років плекають мораторій на продаж землі в Україні, наполягаючи, що наша держава “ще не готова”. За час цієї “неготовності” вже народилося і виросло нове покоління громадян. Можливо, це покоління нарешті зробить перший крок до готовності?
Віктор Борщевський, завідувач кафедрою державного управління УКУ,
Валентина Засадко, директор Школи публічного управління УКУ,
Євгеній Матвєєв, доцент кафедри державного управління УКУ