Коронавірус небаченими темпами змінює усталений спосіб життя глобалізованого світу. У багатьох країнах те, що ще вчора вважалося ніколи неможливим, сьогодні вже стало гіркою буденністю. Хтось вбачає у цьому справедливе покарання за хижацьку поведінку людини по відношенню до природи, за утвердження культу споживацтва, за торжество популізму і, як наслідок, за тріумф дилетантизму в середовищі політичних еліт. Хтось – божественне провидіння і «останнє попередження» людству. А хтось – шлях до гармонії: з собою, з родиною, з природою, з Богом.

Не зважаючи на те, що істині причини нинішньої ситуації та паніки, спричиненої нею, можна оцінювати по-різному, все ж головним запитанням залишається: а що далі?

Сьогодні кожна з країн шукає власні рецепти боротьби із коронавірусом, а також із його економічними та політичними наслідками. Адже головна проблема небаченого нагнітання ситуації, яке сьогодні спостерігається у цивілізованому світі, – це відсутність усталених методик лікування: як самого коронавірусу, так і потенційних наслідків спричиненої ним соціальної та політичної кризи. 

Найбільш вразливими у цьому сенсі виявилися країни, економіки яких особливо залежні від кон’юнктури світового ринку, зокрема сировинні, До них, на жаль, належить і Україна. Саме тому коронавірус може вдарити по нас доволі відчутно не лише з медичної точки зору, але і з економічної.

Як це не парадоксально, але поведінка, яка сьогодні застосовується українською владою для виправлення ситуації (а точніше сказати –  для адаптації до ситуації), цілком відповідає тим підходам, які зараз використовуються для лікування самого коронавірусу. Тобто, вона є яскравим прикладом «симптоматичного лікування». 

І це найприкріше. Адже, якщо цивілізований світ насправді немає реальних рецептів та вакцин для лікування коронавірусу, то економічні алгоритми подолання подібних криз відпрацьовані вже давно. Більше того, вони передбачають широкий спектр прикладних інструментів адаптації у таких країнах, як наша. Зокрема, для бідних і корумпованих держав, до яких сьогодні без сумніву належить Україна, важливим засобом нівелювання негативних наслідків потенційного обвалу ринків є дерегуляція бізнесу і максимальне «відкриття шлюзів» для розвитку індивідуальної ініціативи та приватного підприємництва. В нинішній українській ситуації такі кроки здатні принести з собою ще й додатковий позитивний ефект, а саме – підштовхнути економіку до структурних змін. Це дозволить поступово відійти від сировинної моделі її спеціалізації та започаткувати реальні інноваційні трансформації. Адже малий бізнес і підприємницька ініціатива – це насамперед відкрита конкуренція. А відкрита конкуренція – «економічний мотор» інновацій.

Проте, судячи з останніх ініціатив української влади, наша держава вкотре прагне наслідувати (а точніше – пародіювати) найбільш розвинені та багаті держави Європи, не маючи для цього ані адекватних засобів, ані належного потенціалу. Як наслідок, замість порятунку підприємництва, не кажучи вже про наповнення його новими сенсами, ми вкотре отримали тактику «порятунку утриманців». Влада знову демонструє, що для неї отримувачі соціальних пільг, бюджетники та пенсіонери, є важливішими за платників податків і рушіїв економічного життя в країні. 

Пропонується урізання місцевих бюджетів, скорочення видатків на культуру та науку, згортання освітніх реформ, а малий бізнес взагалі кинутий напризволяще (за принципом «якось переб’ються»). Водночас, фінансовий добробут прокурорів, суддів, внутрішніх силовиків (не плутати з армією) та переважної більшості чиновництва залишається «священним». 

Влада пропонує нарощувати видатки держбюджету, збільшуючи при цьому його дефіцит, але навряд чи усвідомлює, що брак реальних надходжень до бюджетів різних рівнів перетворить усі її «соціальні потуги» на марево, а пенсії та зарплати бюджетників – на «папірці» (причому всього за якихось два-три місяці). 

Мільйони «утриманців», чекаючи від влади чергової «халяви», незабаром відчують на собі жорсткі лещата злиднів. Що вони робитимуть? Кинуться вимагати компенсацій? Наполягатимуть на покаранні винних? Спробують відібрати надлишки «у бариг» (або у тих, хто просто «залишився на плаву»)? У будь-якому разі, на нас чекає доволі неприємна осінь, на яку ще й припадає виборча кампанія до органів місцевого самоврядування.

Чи можна запобігти розгортанню ситуації за найгіршим сценарієм? Звичайно так. Але наша влада не демонструє ані бажання цього робити, ані належного хисту. 

По-перше, вона мала би відмовитись від симптоматичного лікування економіки та сліпого наслідування багатих європейських країн. Пріоритетом № 1 для України має стати малий бізнес, включаючи мікробізнес і формування інституту самозайнятих осіб. Проте, на відміну від країн-членів ЄС, підтримка бізнесу має здійснюватися не за рахунок бюджетних асигнувань (у нас на це просто немає коштів), а шляхом створення можливостей для його розвитку. Адже протягом найближчого півріччя без роботи, а можливо, і без засобів до існування, швидше за все опиниться величезна кількість наших співгромадян. Частина з них знову поїде на заробітки за кордон, де потроху почне нормалізуватися економічна ситуація. А що робитимуть сотні тисяч інших, насамперед колишніх бюджетників, які опиняться «на вулиці»? Зареєструються на біржі праці і чекатимуть «щасливого квитка», проклинаючи всіх і вся? А може, краще дати їм шанс на легальне відкриття власного мікробізнесу, і оформитись не безробітним, а самозайнятою особою, з якої протягом 3-х років не стягуватиметься жодних податків? 

Легалізація інституту самозайнятих осіб дасть змогу найбільш активній частині населення (а це сотні тисяч потенційних безробітних) повернутися в нормальне економічне життя без додаткового навантаження на державний бюджет. Передусім це стосується лікарів, учителів, науковців, працівників культури, колишніх держслужбовців тощо. Більшість із них зможе отримувати комерційні кредити для розвитку своєї професійної діяльності, мати доступ до гуртового та роздрібного ринків збуту своїх товарів і послуг, розвивати співпрацю з торговельними мережами та закордонними партнерами тощо.

Другим важливим засобом стимулювання малого підприємництва може стати лібералізація законодавства, насамперед податкового. Передусім мова йде про такі податки, як ПДВ та прибутковий податок, а також ввізне мито. Можна скільки завгодно твердити про збалансованість бюджету, але вона досягається не за рахунок посилення фіскального тиску на малий бізнес. В Україні навіть у «докризовий» період половина підприємців працювали «в тіні». Про що говорити зараз, коли імпорт практично завмер, торгівля стагнує, а власникам компаній пропонують виплачувати зарплати (чи їх частину) тим працівникам, які самоізолювалися? 

Не важко передбачити, якими будуть надходження до бюджету від прибуткового податку та митних зборів. То чи не варто звільнити від їх сплати малий бізнес? Одночасно можна диференціювати ПДВ, ввівши нульову чи понижену ставку для товарів першої необхідності (як це, до речі, є навіть у відносно благополучних і ситих країнах-членах ЄС). Завдяки цьому ціни на товари широкого вжитку можна буде знизити на 10% а то і всі 20%, що в кризовій ситуації виявиться для багатьох малозабезпечених категорій громадян значно важливішим чинником «виживання», ніж одноразова надбавка до зарплати чи пенсії у розмірі 1 тисячі гривень (яку, до речі, ще треба буде «вибороти»). 

Важливим заходом може бути звільнення малого бізнесу від сплати прибуткового податку та ввізного мита, наприклад шляхом збільшення квот на безмитне ввезення  товарів на митну територію України, що стане для нього значно дієвішим стимулом, ніж запропонована відміна плати за оренду комунального майна, якою може скористатися далеко не кожен підприємець. При цьому вона не вдарить по надходженнях до місцевих бюджетів (як у випадку з орендою комунального майна), і не зменшить надходження до пенсійного фонду (як відміна ЄСВ для ФОПів).

Разом з тим, вважаємо за доцільне скасувати плату за землю. Адже розмір цієї плати є невеликим, він не значно наповнює бюджет, але сама процедура сплати спричиняє значні витрати часу та низку інших суміжних витрат. Наприклад, підприємець зобов’язаний постійно уточняти банківські реквізити, які доволі часто змінюються. А ще інколи послуги банку більші самої плати за землю.

На наш погляд, розмір плати за землю та податку на нерухомість треба визначати під час місцевих виборів. Хай самі виборці її визначають, а потенційні кандидати у депутати обгрунтовують її розмір. А по можливості перевести всі ці відносини з адміністративної площини у цивільну: чому за світло в під’їзді та біля під’їзду мешканці платять в ОСББ, а за світло на вулиці – у міськраду, де ці кошти перемішуються з іншими податками.

Додатково варто запровадити мораторій на планові перевірки підприємств, з подальшою її відміною. Наприклад, перевірки, спрямовані на забезпечення безпеки і якості продуктів та послуг, можна замінити добровільною сертифікацією, вирішенням спорів між продавцем та покупцем, роботодавцем і найманим працівником через судові та досудові процедури. Також необхідною є відміна штрафів за порушення термінів звітності під час карантину, спрощення форм, а то й скасування, окремих типів звітності.

І звичайно ж, пропоновані заходи фіскальної лібералізації для малого бізнесу не обійдуться без урізання частини видатків державного бюджету. І тут владі треба нарешті набратися мужності і повідомити суспільству, що держава більше не в стані фінансувати всього того вантажу соціальних зобов’язань, який вона взяла на себе протягом кількох десятиліть реалізації політики соціального популізму. Звичайно ж, почати потрібно із секвестру видатків на фінансування органів державної влади. Це передбачає їх реорганізацію та скорочення численних функцій і кількості працівників (наприклад, обласних і районних державних адміністрацій, державних підприємств, різного роду контролюючих і соціальних служб, включаючи Пенсійний фонд України).

Слід відмовитись від існуючої системи житлових субсидій, а також допомог з безробіття та інших соціальних виплат. Відповідні кошти мають спрямовуватися включно на фінансування тих категорій громадян, які дійсно не спроможні самі себе утримувати. Але аж ніяк не на власників елітної нерухомості чи напівлегальних працівників, що отримують зарплату в конвертах або ж працюють у тіньовому секторі економіки, маючи при цьому статус безробітного. Це ж саме стосується цілком здорових людей, які «оформили» собі інвалідність, або просто не бажають працювати. 

І адмініструватися соціальні платежі повинні не підрозділами центральних органів державної влади, укомплектованими величезними штатами працівників, а органами місцевого самоврядування. Оскільки саме останні спроможні здійснювати якісний моніторинг належності громадян до категорії соціально-вразливих осіб, особливо у сільській місцевості.

Ще один напрям економії бюджетних видатків – відмова від дотацій Пенсійному фонду України. Його дефіцит має покриватися не з державного бюджету, а за рахунок реалізації заходів пенсійної реформи. Зокрема, у кризовій ситуації одним із таких заходів може стати призупинення виплати пенсій працюючим у бюджетній сфері пенсіонерам із зарахуванням відповідних сум на їх індивідуальні рахунки у вигляді позики державного бюджету, з кількарічною відстрочкою платежу.

Більше того, якщо ми виходимо з позиції, що пенсіонери заробили право на пенсію своєю працею та відрахуваннями в попередні роки, то варто їм виплачувати пенсію саме за рахунок активів, які були ними створені в попередні роки безпосередньо під час роботи на державних підприємствах, та активів, створення яких фінансувалося з державного бюджету. Мова йде про державні підприємства, доходи яких слід направляти на фінансування Пенсійного фонду. Крім того це сильно поміняє стимули, адже за таких обставин самі пенсіонери будуть зацікавлені в підвищенні економічної ефективності таких підприємств, адже для пенсіонерів буде вигідніше, щоб підприємство було прибутковим, а не використовувалося як інструмент дотування малозабезпечених через занижені тарифи.

До тимчасових засобів економії бюджетних коштів можна також віднести відмову від частини передбачених цьогорічним бюджетом капітальних витрат (наприклад: на розвиток транспортної інфраструктури, на будівництво доріг, на інвестування в державні підприємства тощо). Адже в умовах, коли в країні фактично призупинене транспортне сполучення, дещо нелогічним виглядає фінансування дорожніх робіт і закупівля нових транспортних засобів з державного та місцевих бюджетів, у той час, коли їх дефіцит поступово набуває загрозливих розмірів. Більш доцільно делегувати ці функції приватному бізнесу через розвиток державно-приватного партнерства, знизивши відповідним чином фіскальне навантаження на нього.

Запровадження заходів, наведених вище, буде менш болючим, якщо Україна продовжить співпрацю з міжнародними фінансовими інституціями для залучення ресурсів з відновлення економіки та боротьби з наслідками пандемії.

Віктор Борщевський, завідувач кафедрою державного управління УКУ,

Валентина Засадко, директор Школи публічного управління УКУ,

Євгеній Матвєєв, доцент кафедри державного управління УКУ